Актуальні проблеми в іспанській літературі. Частина третя

Інший оповідальний жанр, також пользовавшийся в сучасників більшим успіхом, був пасторальний роман ( "Роман"). В 1549 з'явився перший переклад на іспанську мову "Аркадії" італійця Саннадзаро. Незабаром за цим [1559] був опублікований перший іспанський пасторальний роман "Діана" (Diana) Хорхе де Монтемайор (Jorge de Montemayor, 1520?-1561). На відміну від лицарського пасторальний роман намагається бути ближче й зрозуміліше читачам, виводячи представників сучасної аристократії під вигаданими іменами в неправдоподібній обстановці. Це - міфологічний маскарад, у до-ром беруть участь іспанські кавалери й придворні дами, що виливають один одному любовні скарги. Пасторальний роман задовольняє потреби вищого, що групується навколо двору суспільства в ідеальному вираженні пануючих у його середовищі відносин, для чого дія повністю абстрагується від реальної дійсності й переноситься в уявлюваний мир пастухів і пастушок.

Пасторальний роман відрізняється від лицарського також повільними темпами розвитку фабули, відомою статичністю дії; лицарський роман повний руху, неприборканий, не прикріплений до одного місця, дисгармонійний у своїй побудові. У таких формах знайшло вираження мирочувствование вищої аристократії й маси дрібного дворянства. З послідовників і наслідувачів Монтемайора відзначимо Жиль Поло ("Закохана Діана"), Сервантеса ("Галатея") і Лопе де Вега ("Аркадія").

На іншому полюсі перебуває шахрайський роман ( "Роман"), блискучий початок до-рому поклав невідомий автор повістю про "Ласарильо з Тормеса" (Lazarrillo de Tormes). У шахрайському романі діючою особою є представник народних низів, викинута за борт громадського життя пролетар, змушений пробиватися нагору всякими правдами й неправдами; в умовах жебрачки Іспанії, у до-рій продуктивна праця знецінена, головним знаряддям такої людини є хитрість і обман, за допомогою до-рых він будує своє матеріальне благополуччя. Такими типами кишіла Іспанія в той період, і інтерес до них з боку всього суспільства був без сумніву дуже великий. За своєю формою шахрайський роман представляє автобіографію, що дозволяє авторові дотримуватися реалістичного зображення дійсності, завдяки чому побутове тло, на якому розгортається авантюрна фабула повести, виступає надзвичайно опукло й чітко. Було б однак помилкою вважати, що в шахрайському романі відбилися буржуазні настрої, що він є продуктом міщанської культури. Авторами шахрайських романів були представники тої ж соціальної групи, до-раю поставляла авторів лицарських і пасторальних романів, прециозных віршів і драматичних добутків. Докорінно відрізняючись від лицарського роману як у відношенні зображених у ньому персонажів, так і загальною побутовою обстановкою й реалістичним трактуванням теми, шахрайський роман має все-таки багато подібного з ним. Основна подібність - в ідейній спрямованості обох: у зневазі до продуктивної праці, у тім куксі "испанизации", якому був далекий буржуа періоду первісного нагромадження, зовсім чітко проявляється світогляд іспанського дворянина XVI-XVII вв. Це "лицарський роман навиворіт" (Кржевский), проекція на народні низи відносини дворянина до сучасності. "Ласарильо" викликав ряд наслідувань, з яких першим був "Ласарильо з Мансанареса" (Lazarrillo de Manzanarez). Але заслуга надалі розвитку й поглибленні цього жанру без сумніву належить Матео Алеману (Mateo Aleman y de Enero, 1547-1614?), авторові "Гусмана з Альфараче", перша частина якого була опублікована в 1599, а друга - в 1604. Його герой наділений рисами не тільки шахрая й бурлаки, але й злочинця. Автор відводить багато місця моральним міркуванням і вставним новелам. Продовжувачами форми шахрайського роману були: Лопес де Убеда ("Крутійка Хустина", 1605), Висенте Эспинель [ 1550-1624], що написала "Маркос де Обрегон" (La vida de escudero Marcos de Obregon, 1618), і Кеведо ("El Buscon").

Мадридське "дно" описане Сервантесом у його новелах ("Novelas ejemplares"), що представляють чудові зразки цього жанру. Новели Сервантеса винятково багаті побутовим матеріалом, що характеризує Іспанію XVI-XVII вв. Їхня відмітна властивість полягає в тім, що сатиричне зображення, а також моральні висновки не зачіпають ні з якої сторони вищі класи суспільства, будучи цілком звернені своїм вістрям до суспільного "низам".

До того ж періоду ставиться й розробка інших оповідальних жанрів. Кращими зразками так званого мавританського історичного роману є "Історія Абенсеррахе й прекрасної Харифы" анонімного автора [1565]; друга частина "Громадянських воєн Гренади" (Historia de las guerras civiles de Granado) Хинес Перес де Ита (Gines Perez de Hita, 1544?-1613?), у якій, щоправда, відсутні герої; фабула її багата історичними картинами з епохи панування маврів на півдні Іспанії. Новелістичний жанр (novela corta) не мав до Сервантеса скільки-небудь великих майстрів [відзначимо тільки збірник новел Тимонеды (Juan de Timoneda, ?-1583)].

Мигель де Сервантес Сааведра (Miguel de Cervantes Saavedra, 1547-1616), найбільший письменник Іспанії, одержав світову популярність створенням " Дон-Кихота" (El ingenioso hidalgo don Quijote de la Mancha), у до-ром вдало об'єднав всі, що панували в сучасної літ-ре прозаїчні жанри: шахрайського, лицарського й пасторального роману. Роман є кращим відбиттям епохи, даючи реалістичну картину Іспанії пори її занепаду й зображуючи катастрофу релігійно-феодального світогляду під впливом нових виробничих відносин. Вплив і значення " Дон-Кихота" в історії ідеологій можна зрівняти зі значенням "Божественної комедії" Данте, створеної на рубежі двох епох ( "Сервантес", " Дон-Кихот", "Данте"). Найбагатша література, присвячена " Дон-Кихоту", крива інтересів, притягнутих їм протягом чотирьох століть, розходження відносин до героя роману з боку різних суспільних груп у різні історичні епохи є об'єктивним доказом того, що в " Дон-Кихоте Ламанчском" у надзвичайно опуклій формі кристалізувався конфлікт двох мировоззрений; наступні покоління звертаються до нього як до першоджерела своїх ідеологічних концепцій. Сервантесом написані також романи в пасторальному ("Галатея") і лицарському жанрі ("Персилес і Сехисмунда"), драматичні добутки, комедії й інтермедії в дусі пассос (passos) Лопе де Руэды, комедії вдач, драми на сюжети з життя святі й історичні драми, з яких найбільш значної є драматична хроніка "Нумансия" ("Numancia"). У своїх новелах Сервантес є неперевершеним майстром короткого оповідання. Творчість Сервантеса завершує собою блискучий період, у до-рый оповідальна художня проза досягла свого вищого розвитку.

У другій половині XVI століття Іспанія перетворюється у світову державу; її завойовницькі прагнення виражаються в космополітичних тенденціях торгово-грошової буржуазії, що шукала джерел швидкого й легкого збагачення за межами країни, в інтернаціональних прагненнях економічно відродилося й політично зміцнілої католицької церкви, що мріє про створення Священної Римської імперії, у войовничому дусі численного дрібнопомісного дворянства. Католицька церква, використовуючи у своїх цілях пануючу в масах міського й сільського населення острах економічної реставрації маврів і євреїв, а також ворожість до іноземної буржуазії, у залежність від до-рій потрапили найважливіші галузі народного господарства, енергійно розгортає настання на вітчизняні й іноземних "єретиків". Орден єзуїтів дає можливість церкви брати найближчу участь у світських справах і впливати на все політичне й культурне життя країни. Церковна реакція супроводжується ще більшим зосередженням земельних і інших багатств у руках духівництва; останнє стає чисельно одним з найважливіших елементів населення, воно робиться основним постачальником кадрів розумової інтелігенції, що створює літературу й мистецтво. Перенасиченість країни золотом, революція цін, наносить останній рішучий удар народному господарству, ще більше послабляючи продуктивні сили країни, розоряти місто й село, роблячи ще більш залежні величезні маси населення від державної влади й розбагатілої церкви.

У цю епоху, що йдуть углиб XVII століття, королівська влада бере на себе завдання безроздільного керівництва політичним і економічним життям Іспанії, надаючи церкви направляти все духовне життя народу. Пройшло той час, коли "католицькі королі", закріплюючи абсолютистську владу, запрошували європейських гуманістів, насаджували знання й т.д.; кінець XVI століття характеризується реакційними спробами Іспанії боротися з реформацією: у Нідерландах - військовими засобами, у Німеччині й в інших країнах - реставраційною політикою, що насаджує католицизм в іспанському дусі за допомогою єзуїтського ордена. Гонгоризм ( "Прециозная література"), консептизм ( нижче), всі види й форми барокко в мистецтві й літ-ре представляють собою краще знаряддя впливу на розуми в руках єзуїтів. Не дивно тому, що лише з вигнанням з Іспанії єзуїтів [1765] література звільняється від форм, нав'язаних їй церквою й абсолютною монархією. Контрреформація намагається одухотворити мертве слово, вона прагне до того, щоб література й мистецтво були не стільки цікавими, скільки інструктивними й повчальними. Тенденція закріплювати пануючі ідеї в найбільш конкретних, майже дотикальних формах особливо характерна для Іспанії XVII в. Драма, цей найбільш чудовий продукт розумового життя XVII століття, переслідує цю мету шляхом максимального ускладнення інтриги й накопичення сценічних ефектів, які роблять дозвіл драматичної дії надзвичайним і вражаючої. У ліричній поезії петраркизм ( "Петрарка") переходить у прециозность, виникає не тільки гонгоризм за аналогією з італійським маринізмом , але також і містична форма консептизма.

Драма, як ніякий інший вид літературної творчості Іспанії XVI-XVII століть, показує, як слабкі були там впливу Ренесансу, незважаючи на безперервне спілкування Іспанії з народами й країнами, у яких відбувалися потужні суспільні й ідеологічні зрушення. Середньовічна іспанська драма, як церковна, так і світська, укладається в традиційні форми, що панували у всій Європі в середні століття, і навряд чи в якій-небудь мері показова для доль іспанського театру ( "Драма", розділ "Іспанська драма"). Між моментом виникнення роману-драми "Селестина", що ставиться до кінця XV в., і появою добутку Лопе де Вега проходить майже ціле сторіччя невиразної драматургічної діяльності. За цей час те наслідують середньовічної драми, те італійської комедії інтриги, те італійській же гуманістичній драмі, те античної трагедії. Але вже попередники Лопе де Вега [Торрес Наварро, Лопе де Руэда, Хуан де ла Куэва] рвуть більш-менш енергійно із драмою Ренесансу, намагаючись створити власну форму й наситити драматична дія ідеями, що панують у католицькій і абсолютистській країні. Іспанська драма в перший і найбільш блискучий період її розвитку, вичерпаний багатобічним творчим даруванням Лопе де Вега, виводить на сцену не героїв, зображує не героїчні дії, не потрясає високими почуттями й з ряду геть вихідними подіями, а зображує звичайні почуття середньої людини, більше й найчастіше іспанського дворянина, цього основного матеріалу й іспанської історії й сценічного подання того періоду.

Драматургія шукає патетичної виразності не в сфері винятково сильних особистих переживань героя, а в його захопленій примиреності з існуючим суспільно-політичним і релігійно-етичним порядком. Драма сценічно інтерпретувала те, що відбувалося в реальному житті; вона демонструвала стійкість суспільно-релігійної системи серед бурхливого потоку подій, свідком до-рых була людина перехідного часу. Тим самим, що вона ставила поруч із героєм випадок як головну причину подій, вона найкраще виражала світовідчування сучасного їй глядача, але вона вміла мистецьки розв'язувати вузли випадкового зчеплення подій і тим давала глядачеві глибоке задоволення, звільняючи його від гніта случаючи; звідси й життєрадісність іспанської драми, що підсилювалася спеціальними сценічними ефектами. Нагромаджуючи інтриги, ускладнюючи фабулу, ставлячи особистість у центр виру явищ, драма жадала від її завжди таких учинків, до-рые приводили б до однієї й тій же меті, - до самоствердження через твердження пануючих у суспільстві подань. Природно, що такі завдання вимагали й особливих способів виразності й побудови драми - три єдності, що сковують драматичний рух, були глибоко противні духу іспанської драми; традиційна пятиактная п'єса зв'язувала бурхливий темп сценічного подання: іспанська драма трехактна, зовсім вільна від норм, диктуемых єдностями, багата розмаїтістю метрів. Героїчний пафос, а звідси й характерні для нього засобу виразності, збереглися до деякої міри в особливому розділі іспанської драми, у так наз. autos sacramentales, що трактує винятково релігійні теми: католицька церква дозволяла тільки пориви вгору, у потойбічне, рішуче придушуючи вільний прояв людської індивідуальності в сфері земних інтересів. Кальдерон , під знаком творчості до-рого проходить майже весь XVII століття, зображує у своїх п'єсах винятково іспанських католиків, у який би костюм вони не були одягнені й до якого стану не належали б. Він глибше й серйозніше Лопе де Вега, вимогливіше й до мови й до композиції.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Энциклопедия Школьника – содружество русского слова и литературы