Образ Катерини в п’єсі А. Н. Островського «Гроза»

Мені здається, що навіть люди, зовсім далекі від літератури, знають твори Олександра Миколайовича Островського. Так часто по телебаченню показують спектаклі й фільми по п'єсах великого російського драматурга. Мені теж запам'яталося трохи його п'єс. Особливо оповідання про безприданницю, горду Ларису, головна провина котрої полягає в тім, що в неї не було приданого, і яку грали між собою пан з купцем. Історія скінчилася, як відомо, трагічно, так само трагична й доля іншої героїні Островського - Катерини. Наші класики часто писали про безправне положення російської жінки. «Частка ти! - російська доленька жіноча! Навряд чи сутужніше знайти», - викликує Некрасов. Писали на цю тему Чернишевський, Толстой, Чехов і інші. Але особисто мені по-справжньому відкрив трагедію жіночої душі А. Н. Островський у своїх п'єсах

« Жила-Була дівчина. Мрійлива, добра, ласкава. Жила в батьків. Потреби вона не знала, тому що були заможними. Вони дочка свою любили, дозволяли їй гуляти на природі, мріяти, ні в чому її не неволили, працювала дівиця, скільки їй хотілося. Любила дівчина в церкву ходити, слухати спів, бачилися їй ангели під час церковної служби. А ще любила слухати мандрівниць, що часто заходили в будинок до них і розповідали про святих людей і місця, про те, що бачили або чули. І кликали цю дівчину Катерина. І от видали її заміж...» - так можна почати оповідання про долю цієї жінки, якщо розповідати про неї своїй молодшій сестрі

Ми знаємо, що з любові так пещення потрапила Катерина в сім'ю Кабанихи. Ця владна жінка всім заправляла в будинку. Син її Тихін, чоловік Катерини, ні в чому не смів матері суперечити. І тільки іноді, вирвавшись у Москву, улаштовував там загул. Тихін по-своєму любить Катерину й жалує її. Але будинку її постійно, день за вдень, за справу й без справи поедом їсть свекруха, пиляє її, як іржава пилка. «Розтрощила вона мене», - думає героїня

Якось на уроці етики сімейного життя зайшов у нас загальна розмова про те, чи треба молодій сім'ї жити разом з родителями. Розгорілася суперечка, почалися оповідання про те, як батьки розвели молодят. А інші, навпаки, розповідали про те, як діти жили за родителями добре, а залишилися одні, пересварилися й розбіглися. Згадали отут і фільм «Дорослі діти». Я в суперечці не брала участь, але вперше задумалася про цю складну проблему. Потім уже вирішила: «Добре б жити разом, якщо не тісно. Якщо батьки тактовно не втручаються у від.-носіння дітей, намагаються допомогти їм, а ті у свою чергу допомагають батькам. Напевно, багатьох помилок можна так уникнути. Але якщо батьки хочуть, щоб діти жили по їхній вказівці, тиранять їх, а тим більше ссорят, тоді справа інше. Тоді краще жити окремо, нехай у найгірших умовах, але одним».

Катерина потрапила в середовище, де лицемірство й святенництво дуже сильні. Про цьому ясно говорить сестра її чоловіка Варвара, затверджуючи, що на обмані в них «весь будинок тримається». І от її позиція: «А по-моєму: роби що хочеш, тільки б шито так крите було». «Гріх не лихо, поголоска негарна!» - так міркують дуже багато хто. Але не така Катерина. Вона гранично чесна людина, щиро боїться згрішити, навіть у думках змінити чоловікові. От ця-те боротьба, між боргом своїм, як вона його розуміє (а розуміє, думаю, вірно: чоловікові змінювати не можна), і новим почуттям і ламає її долю

Що можна сказати про натуру Катерини ще? Це краще зробити її ж словами. Вона говорить Варварі, що та не знає її характеру. Не дай боже, щоб це відбулося, але якщо трапиться, що їй остаточно обридне жити в Кабанихи, те ніякою силою її не удержати. У вікно викинеться, у Волгу кинеться, а жити проти волі не стане

Борис Григорович - племінник купця Дикого, котрий відомий скандальним і «лайливим» характером. Він переводить Бориса, лає його. При цьому привласнив спадщину племінника й племінниці, так їх же й корить. Не дивно, що в такій атмосфері Катерину й-и- Бориса потягнуло друг до друга. Бориса скорило те, що «у їй на особі посмішка ангельська», а особа, здається, начебто світиться

И все-таки виявляється, що Катерина людин не цього миру. Борис в остаточному підсумку виявляється не парою їй. Чому? Для Каті саме важке - перебороти розлад у своїй душі. Їй совісно, соромно перед чоловіком, але той їй осоружний, пещення його гірше побоїв. У наш час такі проблеми вирішуються простіше: розведуться чоловіки й знову шукають свого щастя. Але в часи Катерини й слихом не слихивали про розлучення. Вона розуміє, що їй із чоловіком жити «до гробової дошки». І тому для совісної натури, який «не замолити цього гріха, не замолити ніколи», що «каменем ляже на душу», для людини, що не може зносити докорів у багато разів більше гріховних людей, залишається один вихід - смерть. І Катерина зважується на самогубство

Правда, видний і ще один вихід. Катерина пропонує його своєму улюбленому, коли той зібрався в Сибір. «Візьми мене із собою звідси!» - просить вона. Але у відповідь чує, що не можна Борисові зробити цього. Не можна? А чому? - думаємо ми. І пригадуються перші сцени п'єси, де Борис розповідає Кулигину, як Дикої їх із сестрою після смерті батьків ограбував. Борис знає, що й тепер Дикої поиздевается вдосталь над ними, а грошей не дасть. Тому що дуже не любить цей купець віддавати боргів. Але, незважаючи на те, що Борис це знає, він продовжує підкорятися дядькові. Але ж, напевно, зміг би заробити на життя й самостійно. Для Бориса розставання з улюбленою жінкою - трагедія. Але він намагається швидше забути про свою любов. Для Катерини з від'їздом Бориса кінчається життя. Такі вони різні натури. І було в них усього щастя - десять ночей...

Різниця їхніх натур проявляється й в останніх прощальних словах. Борис говорить, що тільки й треба в Бога просити, щоб вона вмерла скоріше. Дивні слова... Останнього ж слова Катерини перед смертю звернені до улюбленого: «Друг мій! Радість моя! Прощай!».

Боляче читати про ці загублені почуття, про загиблі життя. Немає нині порядків, що панували в Калинове, і жінки зрівнялися із чоловіками в правах. Але є зате важка, не жіноча робота: черги, невпорядкованість, коммуналки. Та й кабанихи серед свекрух і тещ теж не перевелися. Але все-таки я вірю, що щастя людини в його руках і його обов'язково чекає висока любов, якщо він неї заслуговує

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Энциклопедия Школьника – содружество русского слова и литературы