Проблема взаємин між миром і особистістю в драмі А. Н. Островського «Гроза»

Колекція творів: Проблема взаємин між миром і особистостями в драмі А. Н. Островського "Гроза»

"Гроза» - одна з тих п'єс А. Н. Островського, які й у наші дні користуються незмінною популярністю. У цент-ре авторської уваги перебуває криза патріархального миру й патріархальної свідомості. Але разом з тим п'єса виявляється гімном живій душі, що наважилася на сміливі протести, на протистояння скам'янілому миру. А ця проблема буде актуальна в усі часи

Классицистическая "скам'янілість» персонажів глибоко відповідає всій системі патріархального миру. Це його нездатність до змін, його лютий опір усьому, що не відповідає його законам, поневолює всіх, вхідних у коло патріархального миру, формує душі, нездатні існувати поза його замкнутим колом. Безраз-Особисто, подобається їм це чи життя ні - в іншій вони жити просто не зуміють. Герої п'єси належать до патриархаль-ному миру, і їх кревна з ним зв'язок, їх підсвідома від нього залежності - схована пружина всього дії п'єси; пружина, що змушує героїв робити по більшій частині "маріонеткові» рухи. Автор постійно підкреслює їхню несамостійність, несамодостатність. Образна сис-тема драми майже повторює суспільну й сімейну мо-дель патріархального миру. У центр оповідання, як і в центр патріархальної громади, поміщені родина й сімейні проблеми. Домінанта цього малого мирка - старша в родині, Марфа Ігнатіївна. Навколо її групуються на раз-особистому віддаленні члени сімейства - дочка, син, невістка й майже безправні мешканці будинку: Глаша й Феклуша. Та ж "розміщення сил» організують і все життя міста: у центрі Дикої (і не згадані в п'єсі купці його рівня), на пери-ферии - особи усе менш і менш значні, що не мають грошей і суспільного становища

Від миру Калинов відгородився настільки міцно, що от уже більше століття не проникає в місто жодне віяння живого життя. Подивитеся на калиновского "прогресиста й просве-тителя» Кулигина! Цей механік-самоучка, чиї любов до науки й пристрасть до суспільного блага ставлять його на грань юродства в очах навколишніх, усе намагається винайти " перпету-мобиль»: він, бедний, і не чув, що у великому світі давним-давно доведена принципова невозмож-ность створення вічного двигуна... Він натхненно декла-мирует рядка Ломоносова й Державіна, і навіть сам пише вірші в їхньому дусі... І острах бере: начебто не було ще ні Пушкіна, ні Грибоєдова, ні Лермонтова, ні Гоголя, ні Не-Красова! Архаїзм, жива копалина - Кулигин. І його при-зиви, його ідеї, його просвітительські монологи про обще-відомий, про давно відкритий здаються калиновцам божевільні-мі нововведеннями, дерзостним потрясінням основ:

"Д и к о й. Так гроза-те що таке, по-твоєму? А? Ну, гово-ри!

Кулигин. Електрика

Дикої (тупнувши ногою). Яке ще там елестричество! Ну як же ти не розбійник! Гроза-Те нам на кару поси-лается, щоб ми почували, а ти хочеш тичинами так пик-нами якимись, прости Господи, оборонятися. Що ти, тата-рин, чи що? Татарин ти? А? Говори! Татарин?

Кулигин. Савел Прокофьич, ваша статечність, Тримаючи-Вин сказав:

Я тілом у поросі зотліваю,

Розумом громам велю

Д и к о й. А за ці от слова тебе до городничему...» Ні громовідводи, ні Ломоносов, ні вічний двигун Калинову не потрібні: всьому цей попросту немає місця в патриар-хальном світі. А що ж відбувається за його границями? Там бу-шует океан, там разверзаются безодні - словом, "Сатана там править бал». На відміну від Толстого, що думало можливим паралельне й незалежне існування двох мирів: патріархального, замкнутого на собі й незмінного, і современ-ного, постійно мінливого, Островський бачив їх принци-пиальную несумісність, приреченість застиглої, не спо-собной до відновлення життя. Пручаючись нововведенням, що насуваються, що витісняє його "всієї стрімко, що несеться життя,», патріархальний мир взагалі відмовляється це життя зауважувати, воно творить навколо себе особливий міфологізований простір, у якому - єдиному - може бути оп-равдана його похмура, ворожа всьому чужому замкнутість. Навколо Калинова діється неуявне: там з неба падають цілі країни, населені кровожерливими народами: напри-мір, Литва "на нас із неба впала... і де був який бій з нею, там для пам'яті кургани насипані». Там живуть люди "з пе-сьими головами»; там вершать свій несправедливий суд султан Махнуть перський і султан Махнуть турецький

"Нема чого робити, треба скоритися! А от коли буде в мене мільйон, тоді я поговорю». Цей мільйон дасть Кулигину на судилище "право зносу», буде самим вагомим аргу-ментом на його користь. А поки мільйона ні, розумник Кулигин "покоряється». Покоряються, ведучи свою тиху облудну гру, усе: Варвара, Тихін, лихий Кудряш, покоряється затя-нутий уже в замкнутий простір Калинова Борис. Каті-Рина ж скоритися не може. Звиродніла в патриар-хальном свідомості в порожній обряд Віра жива в ній, її ощу-щение провини й гріха насамперед личностно; вона вірує й кається із запалом перших християн, що не закостеніли ще в релігійній обрядовості. І це особистісне сприйняття життя, Бога, гріха, боргу виводить Катерину із замкнутого кола й протиставляє її калиновскому миру. У ній побачили калиновци явище куди більше чужорідне, чим го-рожанина Бориса або декламирующего вірші Кулигина. По^-тому Калинов улаштовує над Катериной суд

У блискучому етюді "А судді хто?» В. Турбін тонко ис-треба тему суду в "Грозі»: "Нікого не хоче судити Лантухи-Гин. З усмешечкой ухиляється від ролі судді простушка Варвара: "Що мені тебе судити? У мене свої гріхи є». Але не їм протистояти що охватили Калинов масовому психо-зу. А психоз розпалюють дві, що мигочуть на сцені дивачки: мандрівниця Феклуша й бариня з лакеями». Феклушини пове-ствования про Махнутах і людей у песьими головами ставши-ляются Турбіну найважливішим елементом поетики п'єси: "И дивляться друг у друга, начебто в дзеркало, два мири: фантасти-ческий і реальний. І знову ми зустрічаємося зі збіговиськом монстрів, кентаврів. Правда, цього разу їх вигадливі фи-гури - тільки тло, на якому, по думці блукачки-країн-ници, ясніше виступає праведність суду, що твориться тут, у Калинове. Цей суд затаївся чекаючи жертви. І жертва є: у гуркотах грому, у блискотінні блискавки лунає природне, слово честі взалкавшей очищення грешни-ци. А що було далі, занадто відомо. Десь у царстві Махнутов турецького й перського Катерину, може бути, помилували б; але в Калинове пощади їй немає.

Гнана в безодню, у прірву всі проникаючої, всі словом, що наздоганяє, самодіяльного суду, грішниця йде з життя: "У вир краще... Так скоріше, скоріше!»

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Энциклопедия Школьника – содружество русского слова и литературы