Життєві ідеали Марусі Чурай

Твір за однойменним романом Ліни Костенко. В історії української культури є чимало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу й співачку Марусі Чурай ще в минулому сторіччі в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави затверджувати, що ця чудова песнярка - особа історичне.

У центрі роману «Маруся Чурай» Ліна Костенко поставила психологічний образ Марусі, обдарованої дівчини, що палко любить свою землю, і любов горить у кожної Марусиной пісні. Її серце виконується гордістю, коли чує свої пісні у виконанні козаків. Маруся - вірна дочка свого народу, і свій талант вона віддає народу. Створені нею пісні вдохнавляют козаков на боротьбу з ворогом, зміцнюють дух, затверджують національне достоїнство:

  • Коли в похід виходила батава
  • її піснями плакала Полтава...
  • Це дівчина не просто так, Маруся,
  • Це - голос наш. Це - пісня. Це - душу!

Шляхетність і чистота душі виникають і в особистому житті Марусі. Для неї любов і зрада - несумісні поняття. Навіть біль і розчарування в Грице не зробили її ні озлобленої, ні черствої. Маруся, переконавшись, що її «любов чолом досягала неба, а Григорій ходив ногами по землі», навіть співчуває хлопчикові:

Бідненький, намучився із мною... Гримів мене, а я вже не відгукнулася. Заплутався, - сказала: вибирай. А в нього ж серце навпіл розривалося. А він Бобренко. Він же не Чурай.

Мені подобається те, що Маруся цінує в житті речі, які справді того гідні. Це перейняла дівчина від батьків, які мали «найглибші душі». У любові, у подружнім житті вона хоче бути схожої на своїх батьків, Маруся завжди мріяла: «...я колись, як виросту, і в мене буде така любов!» Маруся хоче побудувати свою сім'ю на взаєморозумінні й повазі одне до іншого, на довірі й любові: «Мене потрібно любити».

Маруся розуміє важливість свого поетичного таланта. Вона прагне до дії, любить рідний край, поважає культуру, уболіває душею за щастям і процвітання українського народу. Оповідання дяка про минулому історичний показали Марусі важкі страждання людей від війни й лихоліть. Вона забуває про власний біль, осмислює своє покликання як піснетворця:

  • Перемоги наші, мучення й руїни безсмертні будуть у неї словах
  • Вона ж був як голос, що клекотав у наших корогвах!
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Энциклопедия Школьника – содружество русского слова и литературы